Кожного дня ми ставимо перед собою різні задачі і намагаємось їх вирішити найліпшим способом. Є задачі, які не під силу подолати одній людині і тому з об’єктивних причин до їх розв’язання зазвичай підключаються фахівці, наставники. Окрім того, у цьому процесі беруть участь також і випадкові люди, хоч і опосередковано.

Однією з таких задач є організація зростання дітей, формування з них життєспроможних, самостійних, творчих особистостей, які вміють будувати взаємовідносини з оточуючим світом і здатні, у свою чергу, досягати поставлених цілей. І я, як педагог і методолог, переконана, що процес вдосконалення людини повинен тривати протягом життя, бути своєчасним, доступним, достатнім, системним і систематизованим, а головне – персоналізованим, тобто таким, що сконструйований для окремої конкретної дитини, чи вже дорослої людини, і повинен належати лише їй одній.

Власний досвід самовдосконалення нам підказує, що процес формування високодуховної людини є кропітким і довгим, має персональні підходи і пріоритети, котрі залежать від наших природних можливостей та здібностей, і потребує ювелірної майстерності, терплячості та терпіння всіх, хто бере у ньому участь. І кінцевий результат цього тривалого процесу повинен відповідати очікуванням, а ще бажаніше – перевершувати їх. Тому помилок тут бути не може, бо можливості виправити їх може і не бути!

Правильно українці говорять: легше один раз засіяти, ніж потім багато разів пересівати.

Кожне наше слово є формуючим особистість, кожна дія – педагогічною (особливо це потрібно пам’ятати батькам без педагогічної освіти) і тому необхідно ретельно слідкувати за тим, щоб ні принизливі слова, кинуті у розпачі, ні ганебні необдумані дії не спричинили виникнення комплексів неповноцінності, або взагалі не стали вбивчими, що змусять ображену дитину чи дорослу людину наважитись на суїцид. Пам’ятаймо: добро швидко забувається, а зло не відпускає думки людини до кінця її життя. Тому найкращим способом вирішення задачі формування в людині Людини є така формула взаємодії: кожного разу і назавжди засіваємо поле кожної душі маленької чи вже дорослої людини Добром і Людяністю.

До цього доленосного для всього людства висновку я йшла багато років своєї педагогічної праці.

На початку свого вчительського шляху я задихалася затиснута лещатами вимог радянської старорежимної школи. Не хотіла миритися з тим, що шкільна система цькує дітей з низькими здібностями до засвоєння теоретичних знань, але, як виявилось, здатних у дорослому віці майструвати речі, які не під силу зробити талановитим теоретикам. Не могла пояснити дітям, чому за рівноцінні відповіді талановитій дитині я ставила «4», а дитині з посередніми можливостями, так званому «середнячку» – тверду «5». Чому на уроках діти всупереч дитячій психології повинні сидіти зосереджено всі 45 хвилин? Чому у зошитах не повинно бути виправлень, якщо це тренажер для відпрацювання навичок? Чому дитині не можна в робочих зошитах, які апріорі є її власністю, малювати? Чому дітей поділяють на зручних і небажаних? Чому праця з відібраними талановитими учнями цінується вище, ніж робота з трудними дітьми? Чому право творчо працювати вчителю потрібно виборювати? Це питання риторичні. І тому я завжди мріяла зробити таку школу, щоб там було зручно і комфортно для зростання дітей з різними соціальними потребами (особливо з інвалідністю та девіантною поведінкою), де діалог з вчителями спонукає до самовдосконалення, де вчать вчитись, будувати розумні взаємостосунки, приймати рішення і здійснювати ідеї.

Як мені вважалося, прийняття незалежності України стане трампліном для зміни до непізнаваності старої системи освіти. А чи змінилася школа в Україні за останню чверть століття – дати відповідь на це питання і нести відповідальність за результати прийдеться нам з вами і суспільству в цілому. На жаль, два покоління нових молодих українців нами вже втрачено.

Що робити в такій ситуації? Добре те, що суспільство розуміє необхідність проведення швидких змін, в першу чергу у сфері просвіти й освіти, від чого напряму залежать формування людських трудових ресурсів і, як наслідок, розвиток економіки України та зміцнення добробуту кожного українця. Це перший крок до успіху.

Далі, погоджуючись з тим, що ефективність реформ можлива лише за умови, що вони підтримані і/або запропоновані суспільством, потрібно невідкладно проаналізувати те, чи достатньо введених змін для якісного стрибка, чи доступне для кожного українця освітнє середовище, чи є воно розумним, чи не обмежене штучними бар’єрами і негайно приступити до усунення недоліків. Наступним кроком повинно бути збирання, вивчення, аналіз і оприлюднення альтернативного успішного педагогічного досвіду. А потім і його поширення.

А тепер давайте щодня робити маленькі кроки, ні на мить не зупиняючись.

Я не ставлю перед собою ціль провести аналіз сучасного стану державної освіти. Я хочу поділитись власним педагогічним досвідом, презентувавши свою авторську освітню модель – персональну освіту з вже напрацьованими за 25 років новітніми розумними освітніми технологіями щодо персонального підходу до організації навчального процесу кожної дитини, що дозволяє нашому педагогічному колективу досягати блискучих результатів. Я хочу також продемонструвати те, скільки часу витрачає державна освіта, щоб втілити новітні креативні розробки освітян та представників просвіти і запропонувати згуртуватись з метою пришвидшити рух до докорінних змін у царині просвіти та освіти.

Маючи інвалідність з дитинства, я знала, що у суспільстві переважають стереотипи і глузливе ставлення до таких людей, тому не здивувалась, коли у 1992 році голова виконкому одного з районів міста Києва на мою пропозицію відкрити школу для дітей з інвалідністю відповів: «Ви – інваліди – хочете відкрити школу? Тільки через мій труп!». І потрібно було прикласти багато зусиль, щоб така школа запрацювала з 1 вересня того ж року. Мені вдалось переконати начальника головного управління освіти міста Києва Анатолія Тимчика про необхідність створення такої школи і разом з кандидатом філософських наук Георгієм Поляковим була створена бюджетно-відомча школа «Надія», директором якої була призначена ця чуйна людина. Так я стала співзасновником і керівником стаціонарного відділення цієї школи, куди прийшли навчатись діти з різними захворюваннями, що суперечило державній концепції роздільного навчання дітей з обов’язковим поділом їх за нозологіями (видами порушення здоров’я). Це був перший досвід інклюзії в Україні, бо у спільне освітнє та реабілітаційне середовище були одночасно включені діти із захворюванням на дитячий церебральний параліч, діти зі слабким зором, глухі діти, діти з розумовою недостатністю. Також у школі навчались хворі на діабет діти та діти, що були травмовані внаслідок ДТП, які свої вади інвалідністю не вважали. Головне було те, що діти мали можливість проживати разом з сім’ями і ми їх щодня завозили до школи мікроавтобусом, подарованим Благодійним фондом «Відродження».

Великою перемогою колективу школи стало те, що діти, як один цілісний організм, доповнювали одне одному хворі органи: застібали ґудзики тим, у кого не працювали руки; підставляли плече тим, хто погано ходив; допомагали відповідати на уроках тим, хто мав дефекти мовного апарату і вчитель не розумів сказане. Діти не просто розуміли одне одного, вони без слів відчували потреби одне одного і без вагань та додаткового спонукання їх виконували. У школі панувала атмосфера людяності і взаємодопомоги.

Саме у цій школі гостро стала проблема організації персонального підходу до кожної окремої дитини через її фізичні та інтелектуальні особливості, що потребувало персонального ставлення до цих можливостей при організації навчально-виховного та реабілітаційного процесу і справедливого оцінювання навчальних досягнень. Так у 1994 році мною було прийняте рішення, без офіційного оформлення експерименту ввести 12-бальну систему оцінювання, яку я застосовувала ще до оголошення незалежності України в загальноосвітній школі, виставляючи у щоденники оцінку різним кольором: бал з мінусом виставлявся синім кольором, бал з плюсом – червоним, звичайний бал – зеленим кольором.

З цього моменту розпочались щотижневі перевірки, влаштовані управлінням освіти: була заборонена 12-бальна система оцінювання; було заборонено харчувати дітей за рахунок районного бюджету; був нарахований 13-мільйонний борг за харчування, який допомогли виплатити люди, пов’язані з криміналом; було наказано відрахувати зі складу учнів тих дітей, батьки яких не хотіли оформлювати інвалідність. Натомість, дванадцятибальна система оцінювання нами скасована не була, дітей продовжували харчувати за рахунок меценатів, жодна дитина зі школи не була відрахована. Через непокору школа влітку 1995 року була офіційно закрита, працівники звільнені з порушенням і там же відкрита школа з іншим підпорядкуванням та з назвою «Мрія», але вже без неконтрольованих вольностей педагогічного колективу.

Так завершився в Україні перший досвід організації інклюзивного спільного навчання дітей, які були травмовані внаслідок порушення безпеки життєдіяльності і які свої травми інвалідністю не вважали, та дітей з інвалідністю від народження, які іншого стану здоров’я не знали.

Хоч тривалий час чиновники і замовчували досвід цієї школи, намагаючись зупинити поширення згубного, на їх думку, впливу, разом з тим здобутки маленької школи були помічені і через шість років у 2000 році була офіційно введена 12-бальна система оцінювання навчальних досягнень учнів, хоча на той момент нами вже був доведений негативний вплив цієї системи на психічне здоров’я учнів через суб’єктивність бального оцінювання та існування простору для торгів за бажаний бал.

Натомість, інтернатна система, яка закріплює сегрегацію дітей з інвалідністю у суспільстві, що є різновидом дискримінації, і поділ їх за нозологіями, до сих пір не подолана. А широко розрекламована інклюзія в освіті просувається повільно, не усуває обмеження доступу до освіти, зароджує булінг між батьками дітей здорових і родиною, що виховує дитину з інвалідністю. На жаль, досягнення у поширенні інклюзії по Україні є недостатніми, не масштабними, а тому неефективними і важко сприймаються у суспільстві.

Через три роки у 1998 році, знову ж таки долаючи створені чиновниками перешкоди, нам вдалось отримати приміщення колишнього дошкільного навчального закладу і організувати там роботу освітньо-реабілітаційного комплексу. З цього часу я, як автор персональної освіти, розпочала дослідницьку роботу по її розробці та практичному втіленню.

Нашими однодумцями і колегами стали думаючі батьки. Завдяки їх відповідальному і виваженому ставленню до розвитку і вдосконаленню своїх дітей, бажанню зберегти їх психічне здоров’я, на підставі згоди брати участь у запропонованому освітньому проекті персонального підходу по організації навчально-виховного процесу та їх особистої підтримки у 2001 році народилась школа майбутнього, яка стала маленькою моделлю людяного суспільства. Тоді ж вона отримала статус ліцензованого закладу, проходила процедуру ліцензування ще 4 рази. Модель персональної освіти відображена і у назві – «Всеукраїнська школа персональної освіти «Славія» імені Віктора Соломенка».

Наш освітньо-реабілітаційний комплекс розпочав свою діяльність, приймаючи лише дітей з проблемами здоров’я та інвалідністю. Але незабаром до нас почали звертатись родини з проханням зарахувати на навчання дітей, які мають різного роду психологічні проблеми в державних загальноосвітніх школах, потім управління освіти попросило приймати дітей, які потребують персонального підходу в організації навчального процесу, і прийшли талановиті діти, бо потребують достатньої для своїх здібностей кількості знань.

Так наша школа стала першим інклюзивним освітнім закладом в Україні і поки що єдиним закладом зворотної інклюзії в країні, тобто діти гармонійно себе почувають, прийшовши навчатись у школу, створену для дітей з особливими потребами.

Більшість проблем, з якими звертаються родини до нашої школи, є психологічного характеру, пов’язаними з мотивацією та небажанням вчитись, – звичайна школа дитині “нав’язує” однаковий для всіх учнів формат організації навчання: у примусовому порядку, за встановленими стандартами намагається навчати, виховувати, розвивати, не формуючи у неї бажання самовдосконалюватися, приймати власні рішення і самостійно їх реалізовувати. Відсутність можливості домовлятись є формою насильства і дитина зазвичай починає протидіяти, бо не розуміє необхідності існування жорстких рамок взаємодії вчителя-учня за принципом “суб’єкт-об’єкт”.

У кожної дитини своя історія життя і проблем не менше, ніж у дорослих. Не завжди дорослі розуміють важливість розв’язання дитячих проблем. Тоді дитина стає безпорадною і не знає, як їх вирішити або уникнути. Тому кожна дитина потребує особливого персонального підходу і дати їй психічну рівновагу наша школа вважає своєю першочерговою задачею.

Процес психологічної адаптації у нашій школі тісно пов’язаний і з процесом соціалізації. Давайте розтлумачимо поняття «соціалізація». Соціалізація є суспільним процесом поєднання основних параметрів людської особистості незалежно від індивідуальних психофізичних можливостей (свідомості, почуттів, здібностей тощо) з ефективним персональним навчанням і вихованням, засвоєнням соціальних ролей, внаслідок чого кожний перетворюється у конкурентоздатного члена сучасного суспільства. Складно, але змушує замислитись. Ми розуміємо, що асоціальна поведінка – результат допущених помилок у ході соціалізації. Запропонована мною модель персональної освіти розглядає соціалізацію як підготовку до успішної самостійної реалізації людиною власної значимості (здібність управляти власними проектами, будувати взаємовідносини) під час її активної освітньої, професійної, трудової, чи бізнесової діяльності.

На мою думку, проблема соціальної адаптації (вміти приймати рішення і їх реалізовувати), інтеграції у доросле суспільство (стати конкурентоздатним членом сучасного суспільства) та можливість самостійно і відповідально себе реалізувати (здобути якісну загальну середню та професійну освіту, що є запорукою наступної успішної реалізації власних проектів) стосується кожної маленької і дорослої людини. Вирішення цих питань і є метою та головним завданням персональної освіти.

Засукавши рукави, за умови відсутності найменшої державної підтримки, вчительський колектив взявся за напрацювання моделі персональної освіти в Україні, тобто за справу, яку ще ніхто до сих пір в Україні не наважувався робити. Унікальна перевага полягає у тому, що вчителі при організації персонального підходу розуміють важливість встановити спочатку сприятливий контакт з кожною дитиною, отримати її довіру і лише потім відпрацьовувати вміння і починати вчити самостійно здобувати знання (навчатись). Для фіксації персональних здобутків вчителів і учнів були розроблені Хартія про співдружність, персональний журнал успішності учня, заліковий щоденник, журнал вчительської майстерності, учнівські паспорти суспільно-корисної діяльності, персональна публічна звітність учнів «Предмети не хворіють» тощо. І знову ми були покарані – атестацію школа пройшла умовно, бо документація не відповідала встановленим нормам і переліку, хоча рейтинг школи за відгуками учнів був найвищим в районі. І вже вдруге нас змусили повернутись до старих норм старорежимної радянської школи, які за багато років так і не були змінені. Позитивним було те, що рішення про закриття школи приймає її засновник, тому школу закрити можна лише через суд. І ми вирішили не сперечатись. Через декілька років управління освіти вибачилось за несправедливість, пояснюючи це тим, що серед п’яти недержавних шкіл комусь потрібно було дати умовну атестацію.

Управлінці сфери освіти і кожна державна школа є продуктом своєї епохи, тому шкільні взаємовідносини завжди відображали життя суспільства, його проблеми, недоліки, упущення. Щоб зарадити подібним негативним явищам, мені у 2009 році прийшлось погодити 25 грудня 2009 року на Комісії із спеціальної педагогіки Науково-методичної ради з питань освіти Міністерства освіти і науки України проведення дослідно-експериментальної роботи за темою: «Своєчасна, достатня, безперервна, системна персональна освіта особистості». І вже зараз досягнуті нашою школою здобутки безперечно можна назвати унікальними.

І результати не забарились. Педагогічний колектив чуйних фахівців та великої душі і невичерпного добра директор – Віктор Іванович Соломенко, який розробив методику високодуховного виховання, напрацювання моральних цінностей та самовдосконалення особистості, що є одним з аспектів персональної освіти:

• у 2006 та у 2011 роках школа входила у 30 найкращих шкіл міста Києва,
• ставили на ноги дітей з девіантною поведінкою, від яких відмовлялась офіційна освіта,
• організовували пришвидшене навчання учнів, про зарахування і існування яких на чотири роки забували державні школи,
• добились якісного показника у 40% учнів, які мають високий рівень оцінювання навчальних досягнень,
• організовували персональну освіту президентському стипендіату, одному з 25-ти на всю Україну, що вчився у школі,
• домагались результатів, коли всі випускники, які бажали отримати вищу освіту, вступали до вишів,
• вперше в Україні випустили двох випускників з дитячим церебральним паралічем із Золотими медалями,
• добивались результату, коли серед 14 випускників 4 були нагороджені Золотими і Срібними медалями, що сягає 30% всіх випускників.

Це і є соціалізація, яку забезпечує школа – вмотивований і цілеспрямований процес формування зрілої, досконалої, людяної особистості, здатної до креативної діяльності та готової нести за свої вчинки відповідальність.

Педагогіка не догма, а жива наука, здатна реагувати на виклики часу. Україна стала першою країною, громадянка якої запропонувала світовій спільноті застосовувати нову освітню модель – ПЕРСОНАЛЬНУ ОСВІТУ. І я, як автор персональної освіти тепер ставлю перед собою наступну задачу – зробити освітній простір і освітнє середовище в Україні універсальним, тобто максимально зручним для кожного, і персоналізованим, тобто пристосованим лише для однієї конкретної людини, абсолютно значимої для всієї спільноти людей, яка на їхню і власну користь буде реалізовувати свої здібності, застосовуючи отримані вміння, здобуті знання і накопичені навички.

У 2014, 2017 та 2018 роках мною, як автором персональної освіти, до Міністерства освіти і науки України подавались на розгляд документи про можливість розпочати діалог по забезпеченню на законодавчому рівні права українців на персоналізацію освітніх послуг та на здобуття освіти за персональною формою навчання. До сих пір ідея персональної освіти, персонального наставництва і бачення організації універсального розумного (смарт) освітнього простору є першим у світі, тобто Україна у цьому напрямку організації здобуття освіти може мати першість серед цивілізованих держав світу.

Персональна освіта – це самостійно сконструйований конкретною людиною для себе і/або сконструйований батьками, педагогом-наставником, педагогами-майстрами для неї педагогічний процес по своєчасному набуттю систематизованих наукових знань та формування широкого спектру вікових вмінь (у тому числі самостійного здобуття знань), який враховує особистіcні особливості і здібності цієї людини та належить лише їй. Персональна освіта в умовах існуючої дійсності створює можливості для досягнення особою максимального результату по засвоєнню системи знань про Космос (Бога), природу, соціум, саму себе, з оволодінням способами практичної діяльності і мислення, формуванню власного досконалого характеру на кожному етапі її становлення, з метою відтворення у професійній діяльності і передачі іншим людям набутих знань, вмінь і навичок на користь собі, власній сім'ї, суспільству і Cвіту в цілому з метою виконання особистої життєвої місії.

Автор: Крошко Ірина Валеріївна